37-річна Євгенія Ільченко загинула в Золочеві на Харківщині. 15 березня 2022 року росіяни обстріляли селище з артилерії. Від цієї атаки загинули також четверо сусідів жінки.
Євгенія Ільченко народилася в Республіці Казахстан, але жила в Україні. Закінчила Золочівську школу № 2. Після навчання в медичному училищі з 19 років працювала медсестрою. Розпочала діяльність із дитячого відділення Золочівської районної лікарні. Останнім часом була медсестрою в інфекційному відділенні Харківської обласної дитячої клінічної лікарні № 1.
Знайомі та колеги називали її «Женя, Женічка, Артеміда». Рідні кажуть: вона була ніжною та люблячою мамою, дружиною, донечкою, сестричкою, тіткою.
Сестра Олеся пригадує, що Женя була, наче промінчик світла. Вона обожнювала музику, навіть удома всю роботу виконувала, слухаючи улюблені мелодії. Змалку любила танцювати. Рідні згадують: там, де була Женя, були радість та сміх.
Євгенія завжди відгукувалася на прохання інших. Часто з роботи поверталася пізно – після зміни ще допомагала односельцям. Коли хворим на ковід у Золочеві було важко знайти медсестру, вона приходила на поміч, говорила: «Хіба люди винні, що занедужали? Всім треба лікуватися. А це мій обов’язок – робити уколи та ставити крапельниці».
Колишня співробітниця Людмила Журікова розповідає, що Женя була такою, яку не любити неможливо – сонячною та дуже милою. «І я пишу ці слова не тому, що так треба, і що про померлих – тільки хороше, – каже Людмила. – Скільки маленьких пацієнтів пройшло через її умілі й ніжні ручки! Скільки крапельниць і катетерів вона поставила. Здається, не було такої вени, яку б наша Женічка не змогла знайти. Її усмішка та позитивний настрій завжди допомагали подолати негаразди. Вона усміхалась навіть тоді, коли самій було боляче. Я впевнена, наша дорога дівчинка зараз – світлий Ангел».
Ще одна колишня колега та подруга, Ірина Борох, каже, що Женя була їй сестрою по життю. «Завжди весела, з тонким почуттям гумору. З нею було легко, просто легко і не страшно. Пам'ятаю нашу останню розмову. Женя сказала, що передзвонить пізніше, бо, як завжди, поспішала до хворих. А потім були лише смс, почалась війна. В цих смс були гумор, страх, надія... Але не в останньому. В останньому я просила чекати на мене, а вона написала: «як буду жива, як не вб'ють!» Сумую за тобою, сестро! Пам'ятаю тебе!»
У Євгенії залишилися син, донька, чоловік, батьки, рідні сестра і брат зі сім’ями.
