Одна з найбільш обговорюваних і запитуваних в українській науці і громадському секторі протягом останнім кількох років тема – розвиток громадянського суспільства і державна політика сприяння цьому процесу. Виходять у світ сотні публікацій: від статей в наукових часописах і засобах масової інформації до збірників матеріалів круглих столів, різноманітних методичних рекомендацій, індивідуальних та колективних монографій, кандидатських і докторських дисертацій. Однією з основних проваджуваних у науковий та суспільний простір думок є теза про розвиток громадянського суспільства за допомогою держави, і, відповідно, питання державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства. Серед найпроблемніших питань виділяються наступні: правове регулювання утворення та діяльності інститутів громадянського суспільства та його вдосконалення (відповідно до європейських стандартів), політико-правове забезпечення розвитку громадянського суспільства в Україні, сучасні тенденції громадянської активності та самоорганізації, забезпечення умов для участі громадськості у формуванні та реалізації політики та здійснення громадського контролю за діяльністю органів влади, особливості демократизації взаємовідносин держави і суспільства у незалежній Україні, політичні аспекти взаємодії держави і суспільства, функціональна спроможність держави та її інституцій та багато інших проблемних питань[1]. Фактично у полі зору науковців та експертів перебували переважно теоретичні питання, які мають доволі незначний вплив власне на сам громадянський сектор та його розвиток в контексті реалізації громадянських прав та свобод пересічного українця. Усталена до подій 2013 р. патерналістська матриця стосунків громадянина і держави в Україні мінімізовувала ефект, суспільну вагу і загалом практичне значення цих теоретичних розробок, особливо, якщо взяти до уваги той факт, що українська держава протягом понад двадцяти років розвитку незалежної України значною мірою самоусунулася і від участі і співпраці з ГС, і загалом від широкого суспільного діалогу з громадськістю.
За визначенням деяких фахівців, 2013 р., коли були запроваджені європейські стандарти законодавства для неурядових організацій, став роком «позитивної еволюції, що дала свої результати»: еволюції відносин влади і держави; еволюції умов, у яких існувало громадянське суспільство в Україні[2].
Звісно, громадянське суспільство в Україні за останню чверть століття переживало певні етапи свого становлення і розвитку. Функціонувала Координаційна рада з питань розвитку громадянського суспільства при Президентові Україні, приймалась Стратегія державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні, ухвалювались і частково працювали обласні програми сприяння розвитку громадянського суспільства, приймались нові закони – про громадські об’єднання, благодійництво та благодійні організації. Але всі ці позитивні зрушення мало торкалися основ розвитку громадянського суспільства – наявності у населення активної життєвої позиції, активних форм політичної участі, високого рівня довіри до інститутів громадянського суспільства тощо. Іншими словами, із тріади «громадянин / суспільство / держава» була по суті вилучена найголовніша її складова – «людина=громадянин». Як свідчить аналіз відповідної наукової літератури, до 2013 р. науковці та експерти активно впроваджували в науковий обіг ідеї щодо необхідності пошуку шляхів модернізації взаємовідносин у форматі «громадянин / суспільство / держава», впровадження консенсусно-компромісних відносин між тогочасною української державою і суспільством, досліджували основні сценарії взаємин та новітні форми налагодження діалогу між державою і суспільством.
Однак, попри наявні серйозні вітчизняні наукові розробки, підхід до вирішення проблем розвитку громадянського суспільства в нашій країні з точки зору підвищення та/або вдосконалення ефективності участі держави у цьому процесі виявив свою низьку ефективність. Як довели події української протестної зими 2013–2014 рр., перехід процесу розвитку ГС на якісно новий вищий рівень відбувається не завдяки участі держави у цьому процесі, не за допомогою держави, а значною мірою всупереч їй. Саме зимове протистояння суспільства і держави, яку уособлював чинний на той момент політичний режим, стало каталізатором швидкого виникнення і поширення явищ, характерні риси яких є ознаками появи системно нових реалій в українському соціумі.
А отже, на передній план вийшов науковий аналіз проблеми переформатування громадянського суспільства в сучасній Україні загалом, і політики держави щодо нього зокрема. А саме дослідження перспектив партнерської моделі взаємодії між державою і суспільством, ролі громадянського суспільства у становленні нової політичної реальності, змін у політичній свідомості та самоідентифікації українців. Постановка всіх цих та багатьох інших важливих питань свідчить не лише про зміни у наукових підходах до вивчення питання розвитку громадянського суспільства в Україні, а про якісні системні зміни у самому середовищі громадянського суспільства, до появи яких спричинилося повернення до структури «громадянин / суспільство / держава» її найголовнішої складової – людини, особистості, громадянина.
Факти та рівень самоорганізації населення, які мали місце від самого початку протистояння на Майдані, та процеси, що почали масово та активно відбуватися в середовищі громадянського суспільства, науковці та експерти почали ідентифікувати переважно як народження громадянського суспільства в сучасній Україні, а також – як народження української політичної нації. Попри те, що сам цей термін – народження української політичної нації – почав активно вживатися вітчизняними політологами та науковцями понад десять років тому (у тому числі задля характеристики подій періоду помаранчевої революції), явища, що виникають сьогодні в середовищі українського громадського суспільства, дають більше підстав на підтвердження цієї думки.
А відтак, наукове дослідження проблеми виникнення, становлення і поширення нових громадянських практик в сьогочасній Україні є важливим і актуальним завданням. Якісні зміни, що відбуваються в середовищі громадянського суспільства, потребують всебічного й комплексного аналізу. Новітні реалії суспільного буття українців, що поширились територією всієї країни, спричинили створення системно нових інститутів громадянського суспільства, серед яких у першу чергу виокремлюються новостворені громадські об’єднання, благодійні фонди та організації, різні органи самоорганізації населення. На початку свого створення вони мали приватний характер – не залежали ані від органів державної влади, ані від органів місцевого самоврядування, відрізнялися принципами самоврядності й добровільності – їх ініціаторами були громадяни, які і визначали цілі і способи своєї діяльності. У контексті окресленої назви дослідження інтерес представляють волонтерські практики українців, активна суспільна підтримка населенням українських збройних сил і загалом української армії, впровадження в український соціум нових норм суспільної відповідальності – значною мірою саме завдяки активістам та лідерам волонтерського руху, високий рівень ефективності вітчизняних волонтерів, їх мобільність, вміння оперативно реагувати на ситуативні запити і потреби. Українське волонтерство – тема, надзвичайно поширена у суспільній площині. Написані без перебільшення тисячі журналістських публікацій в електронних і друкованих засобах масової інформації, сам термін «волонтер» пройшов апробацію часом і результатами в суспільстві, активно використовується і в середовищі пересічних громадян, і на рівні вищих та місцевих органів державної влади. Попри широкий суспільний резонанс явища, науковий аналіз теми лише розпочинається. Вже на стадії редагування цього розділу на сайті Національного інституту стратегічних досліджень з’явилася аналітична доповідь «Волонтерський рух: світовий досвід та українські громадянські практики» (К.: НІСД, 2015. – 36 с.), у якій розглянуто зарубіжний досвід волонтерської діяльності та охарактеризовано сучасне становище українського волонтерства в умовах зовнішньої агресії. Ця аналітична доповідь у площині українських соціо- та гуманітарних наук стала чи не першою спробою на фаховому рівні осягнути реалії нового явища. Власне, і пропоноване автором дослідження також можна вважати спробою початкового аналізу та узагальнення новітніх громадянських практик, їх форм, методів, варіантів розмаїття і напрямів роботи. Тема невичерпна у своїй актуальності, адже кожного дня додаються все нові й нові факти і дані.
Без перебільшення, можна також ставити питання про залучення українців до світового волонтерського руху як його важливої і результативної складової, особливо з огляду на набуті волонтерами (а відтак і соціально активною частиною суспільства) навички, вміння і особливо – вражаючі результати діяльності, особливо якщо взяти до уваги умови українського сьогодення, насамперед зовнішню військову агресію, стан українських силових структур, важку економічну ситуацію та зубожіння населення.
Український волонтерський рух – тема неоднозначна і подекуди суперечлива. Він породжує і беззаперечно позитивні, і певні негативні явища. Серед останніх у першу чергу відзначимо зловживання волонтерським статусом (особливо при неодноразово зафіксованих спробах незаконним чином вивезти зброю з території проведення антитерористичної операції), непрозора бухгалтерія (що переважно існувало протягом першого року війни), збір коштів на підтримку армії псевдо волонтерами, таємний перепродаж волонтерської військової допомоги і непоодинокі факти її зникнення, привласнення (особливо дорого вартісної) при демобілізації, відмови військового керівництва брати на облік надані волонтерами прилади та спецзасоби, зафіксовані факти неналежного (і, зокрема, байдужого) ставлення окремих бійців до привезеної волонтерами допомоги, розкриття у публічно викладених звітах та фотографіях місць розташування окремих військових частин та підрозділів, наявної військової техніки, облич бійців тощо. Певна частина цих негативних явищ була характерною для початкового періоду ведення бойових дій і згодом мінімізувалася, інші з’явилися пізніше.
Окрема проблема при дослідженні волонтерського руху перебуває у площині законодавства і має також кілька різних напрямів. Один з них – законодавче забезпечення діяльності волонтерських фондів та благодійних організацій. Значна частина їх працює фактично напівлегально – чи, на думку авторів аналітичної доповіді Національного інституту стратегічних досліджень «Волонтерський рух: світовий досвід та українські громадянські практики», навіть нелегально. За останні півтора року урядом робилися певні спроби впорядкувати деякі питання, зокрема, обіг коштів у волонтерському середовищі (у першу чергу – готівку), що викликало неоднозначну, а подекуди – відверто негативну реакцію волонтерських активістів. Але окрім цієї, існують також й інші проблеми в законодавчій площині, одна з яких – надання волонтерам статусу учасника бойових дій. На нашу думку, всі ці та багато інших юридичних питань потребують стати предметом окремого ґрунтовного аналізу й дослідження, тому в запропонованій розвідці не підіймаються.
У зв’язку з цим зауважимо, що об’єктом дослідження автора статті у першу чергу стали загальнопоширені напрями, форми і методи волонтерської діяльності, шляхи і способи збору коштів без обов’язкової прив’язки громадських організацій та благодійних фондів до певних політичних діячів. Конкретні волонтерські благодійні організації наводяться лише в певних випадках – наприклад, в контексті дослідження етапів становлення волонтерського руху, і не досліджуються окремо.
Поза рамками наукового аналізу залишилося у тому числі й – назвемо його так – «політичне олігархічне волонтерство», створення та діяльність гуманітарних та благодійних фондів українських олігархів Р. Ахметова, І. Коломойського та Г. Корбана тощо. Ця тема має свою специфіку, про що свідчить у тому числі й арешт 31.10.2015 р. Г. Корбана та публічні звинувачення на його адресу у привласненні, розтраті майна, розкраданні коштів приватного благодійного «Фонду оборони країни». Такі звинувачення, безперечно, не сприяють підвищенню рівня суспільної довіри до інституту волонтерства, але, висловимо припущення, не завдадуть серйозного удару по репутації волонтерського руху загалом.
Новітні громадянські практики українців досить швидко й органічно увійшли в реалії українського повсякдення і викликали серйозні суспільні зміни і в сприйнятті волонтерства як явища, і в контексті особистого залучення до виконання волонтерських обов’язків, і щодо визнання великого значення волонтерського руху в розвитку суспільних процесів як важливої складової громадянського суспільства. Але ці явища взаємопов’язані – з одного боку, діяльність українських волонтерів є прямим свідченням трансформаційних системних змін, що відбуваються в середовищі громадянського суспільства, і безпосереднім наслідком таких змін. А з іншого – публічністю своєї діяльності, веденням постійного соціального діалогу із громадою, ефективністю надання волонтерських послуг активісти уже своєю чергою самі безпосередньо впливають на українське суспільство, закріплюючи в його самосвідомості принципи відповідальності, важливості активної особистої участі в трансформаційних змінах, що відбуваються у суспільстві, і, тим самим, – у процесах становлення української політичної нації.
І сприяли цьому саме протестні акції зими 2013–2014 рр. Ужиті владою жорсткі репресивні заходи щодо розгону студентського Євромайдану, після яких Києвом пройшов «марш мільйонів», стали саме тим чинником, який «запустив» процес повернення українського громадянина обличчям до держави і тогочасної влади. Мається на увазі не лише організація актів масової громадянської непокори, а й швидке виникнення унікального суспільного руху допомоги, підтримки і єдності. Практично одночасно з самоорганізацією Майдану* почав формуватися рух – умовно назвемо їх – «небайдужих громадян», чітко визначеною метою діяльності яких, окрім особистої участі в масових акціях протесту, була безпосередня різнобічна підтримка київського Майдану найнеобхіднішими і найпотрібнішими засобами – їжею, водою, ліками, засобами гігієни, захисту, теплими речами, грошима тощо. У першу чергу йдеться про киян, які миттєво організували такі команди підтримки, збираючись у швидкі мобільні групи. Ця вербальна формула – «небайдужі громадяни» – згодом набула властивого і характерного саме для нього символічного значення і змісту, швидко поширившись у суспільному просторі.
Подальший перебіг протестних акцій, періодичні загострення ситуації (особливо пов’язані з постійно розповсюджуваною інформацією про штурм Майдану), загалом атмосфера всепроникаючої напруженості і тривожності значно загострили питання згуртованості, логічно вивівши його на граничний рівень – рівень існування і виживання спочатку Майдану, а відтак – і всієї країни. Логічно, що паралельно з загальним розвитком ситуації в центрі української столиці відбувалася і подальша трансформація таких команд друзів, родичів та однодумців у своєрідні «братства» з чітко визначеним «полем відповідальності» і значно розширеним переліком функцій та обов’язків. Зв’язки, які в швидкому темпі встановлювалися і напрацьовувалися за перші тижні-місяці і в кризових ситуаціях пройшли перевірку надійності, переросли в тривалу подальшу співпрацю. Подальші події, що згодом розгорнулися на території Автономної Республіки Крим, поява на території суверенної України озброєних «ввічливих зелених чоловічків», захоплення кримських летовищ, блокування місць розташування частин української армії тощо моментально актуалізувало питання стану українських збройних сил, їх боєздатності та оснащення. Відповідно, одними з перших на заклик про допомогу українській армії відгукнулися саме «небайдужі громадяни».
Втім, виявляється цікавий факт: участь у сьогоднішньому волонтерському русі, сьогоднішнє активне волонтерство не обов’язково є наслідком активної участі в масових протестних акціях осені-зими 2014 р. Так, певна частина теперішніх активних волонтерів і благодійних організацій пережили період – образно кажучи – свого «громадянського становлення» саме під час майданних подій. Їх подальша активна волонтерська позиція – безпосереднє продовження участі в протестних акціях, її наступний етап. Отже, у цьому контексті доречно говорити про волонтерство, джерелом виникнення якого є активна громадянська (у тому числі й протестна) позиція активістів.
Для прикладу одного з таких братств можна привести Ф.О.Н.Д (Фонд Оперативної Національної Допомоги) Діани Макарової, днем народження безпосередньо якого засновниця фонду вважає «кривавий День Соборності» на вул. Грушевського в Києві, коли з’явились перші загиблі[3], хоча поширеною є інформація, що Діана разом з близькими та друзями надавала допомогу сотням самооборони Майдану з перших днів Євромайдану[4].
Аналогічним чином з допомоги протестувальникам на Майдані позиціонує створення своєї організації «Крылья Феникса» ще один відомий волонтер Юрій Бірюков, який зазначив, що, вирішивши допомагати українській армії після Євромайдану, «просто переключився з одного завдання на інше»[5]. Принагідно зауважимо, що станом на 28 квітня 2014 р. організація, за його словами, уже зібрала понад 2 млн. гривень[6]. Станом на 07.10.2015 р. на сайті організації вказана зібрана сума в розмірі 60 000 000[7]. 13 серпня 2014 р. указом Президента України Ю. Бірюков призначений радником Президента України[8]. Це призначення, попри всю його неоднозначність і різне сприйняття суспільством і, зокрема, волонтерською спільнотою, стало одним із перших випадків залучення волонтерів до системи вищих органів державної влади в Україні.
Подібним чином пояснює свою волонтерську армійську діяльність ще один відомий волонтер – харківський активіст Роман Донік: «Практически все, кто сейчас волонтёрят, – это люди активные на Майдане или около Майдана. Я четко понимаю, что сегодняшняя война – это продолжение революции. То, что происходит сейчас – это то же, что было на Майдане: та же борьба за независимость»[9].
Пост Р. Доніка, розміщений у соціальній мережі Фейсбук 5 липня 2015 р., детально характеризує ситуацію в Харкові навесні 2014 р. Представивши фейсбучній спільноті отриману ним грамоту-подяку, автор кількома словами так конкретизує тогочасну ситуацію в Харкові та суспільні настрої групи знайомих «небайдужих харків’ян» після так званого кримського референдуму: «Это подяка за весну прошлого года. Она по большому счету ко мне не имеет практически никакого отношения. Тогда не было ни волонтерской, ни тем более группы. Были только Харьковчане, которые не хотели больше видеть над ОДА триколор. Все мы с трудом понимали, что происходит сейчас и совсем не понимали, что будет завтра. «Ягуар» это наши первенцы, это первые подшефные на востоке после крымского перешейка. Они спали на картонках и ходили в дырявых берцах, в которых отстояли майдан. Я никогда не забуду слова «Ромчик, не переживай, мы ж спецназ, мы ж не сдадимся». И мы не переживали. Мы просто тогда делали то, что должны были делать.
Спасибо всем Небайдужим Харків’янам»[
Коментарі